Частина ІІІ. Станція, якої не мало існувати

Коли вони ступили крізь корональну браму вдруге, Ада Сорен очікувала болю.

Вона вже встигла зрозуміти, що Солярний Ковчег мав неприємну звичку перетворювати будь-який перехід на духовну операцію без наркозу. Тут двері не просто відчинялися — вони перевіряли твою пам’ять, серце, родовід і здатність не кричати в присутності колег. Тут коридори дихали старими трагедіями, стіни говорили з тоном ображеного пророка, а кожна світлова лінія виглядала так, ніби щойно прочитала всі твої листи, включно з тими, які ти ніколи не надіслав.

Але цього разу болю не було.

Була тиша.

Надто глибока.

Надто чиста.

Така тиша стоїть не там, де нічого не відбувається, а там, де щось величезне затамувало подих. Ада зробила крок і відчула під ногами не метал, не плазмову мембрану, не штучну поверхню Ковчега. Підошви її скафандра торкнулися гладкого білого каменю.

Вона зупинилася.

За її спиною з брами вийшли Натан, Кіра, Сава, Маро й Павел. Кожен із них на мить завмер, бо перед ними було місце, якого не мало бути ні в Сонці, ні за Сонцем, ні в будь-якому здоровому проєкті, створеному людьми з мінімальним інстинктом самозбереження.

Вони стояли на площі.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/sonce-serce-yake-vtomilosya-svtiti-b454487?c=5037017