Коли зірка відкрила очі

Сонце світило вже так довго, що всі звикли вважати його безхарактерним.

Люди любили так думати про великі речі. Про зорі, планети, імперії, шлюби й борги. Якщо щось існувало достатньо довго, його оголошували стабільним, урочисто вносили в підручники, прикрашали графіками, підписували бюджет і припиняли боятися. Саме тому людство пережило ядерні війни, кліматичні колапси, переселення на інші планети, триста сімдесят дві економічні реформи та щонайменше сімнадцять офіційних кінців світу, але так і не навчилося боятися Сонця.

Його поважали, звісно. Йому будували храми на Меркурії, станції на орбіті, дзеркальні ферми в короні, музеї на Землі й дурнуваті туристичні сувеніри на Венері, де за келих отруйного шампанського можна було придбати мініатюрну модель світила з написом: «Дякуємо, що не спалило нас сьогодні». На Марсі солдати клялися Сонцем перед боєм, хоча більшість із них гинула не від нестачі світла, а від надлишку наказів. На Церері фермери проклинали його, коли біокуполи перегрівалися. На Юпітері пілоти орієнтувалися за ним, а потім брехали в барах, що робили це без страху. На Сатурні аристократи дивилися на нього крізь кришталеві вікна орбітальних палаців і називали це духовністю, бо слово «нудьга» погано звучало в заповітах. На Урані Сонце вважали дивакуватим далеким родичем. На Нептуні — майже міфом. На Плутоні — ще одним доказом того, що центр системи завжди несправедливо отримує більше уваги.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/sonce-serce-yake-vtomilosya-svtiti-b454487?c=5034744