Реальність, яка тріскає
— — —
Пролог: звук, якого не повинно бути
У космосі тиша — не поезія, а фізіологія. Вона тримає кораблі цілими, думки зібраними, а людей — живими. Тому, коли навігатори вперше почули тріск у порожнечі, вони не сперечалися, чи це можливо. Вони просто зблідли. Бо існують звуки, які не можна починати чути — так само, як не
...
Читати далі »
|
Школи у вакуумі
— — —
Пролог: дзвінок, який не лунає
У старих земних школах дзвінок був звуком, що відрізав урок від перерви, дитинство від дисципліни, мрію від розкладу. У школах Галактики дзвінок часто не лунає взагалі. Тут немає зайвих вібрацій, немає випадкового гуркоту, що може зіпсувати тонку роботу шлюзів чи збити з ритму чутливі сенсори. Але це не означа
...
Читати далі »
|
Бурі на газових гігантах
— — —
Пролог: планета, що ніколи не мовчить
Газовий гігант не має твердого ґрунту, на який можна спертися поглядом і сказати: ось межа, ось кінець. Він складається з шарів, що плавно перетікають один в одного, з хмарних океанів, які не знають берегів, і з вітрів, що не визнають зупинки. Для мандрівника з кам’янистих світів це вигля
...
Читати далі »
|
Міста, що ростуть
— — —
Пролог: коли камінь навчився зеленіти
У перші століття після Великого Розселення люди будували міста так, ніби поспішали обігнати власну смертність: швидко, щільно, з гострими кутами та вічною вірою в бетон. Міста стояли, як фортеці проти пустоти — з вулицями-каньйонами, зі стінами, що тримали тепло, і з дахами, які відбивали небо,
...
Читати далі »
|
Фотонні книги: як світло навчилося бути текстом
— — —
Пролог: тиша, що читає тебе
У звичних бібліотеках пил лягає на корінці, а тиша тримає сторінки в обіймах часу. У зоряних бібліотеках усе навпаки: пил — це кометна пам’ять, що пролітає крізь зали, а тиша не просто зберігає книжки — вона їх підживлює. Тут мовчання має щільність, а світло &mdas
...
Читати далі »
| |