Частина ІХ. Нептун: синя безодня і дуже холодна правда

Нептун не виглядав як планета.

Він виглядав як кінець думки.

Синя куля висіла попереду, глибока й холодна, ніби хтось узяв усі океани, які людство колись втратило, усі сни, які не збулися, усі слова, які ніхто не наважився сказати, і стиснув їх у мовчазний гігантський погляд. Він не сяяв, як Сатурн. Не гіпнотизував бурею, як Юпітер. Не прикидався курортом, як Венера, і не продавав майбутнє, як Марс. Нептун просто чекав.

І це було найгірше.

Бо після всіх планет, які намагалися їх убити, обдурити, купити, спокусити, висміяти, роздягнути психологічно або змусити виступати в кабаре, тиша Нептуна здавалася особистою образою.

Макс Орлик стояв біля ілюмінатора «Непристойної Надії» й дивився на синю безодню. У відбитті скла він бачив себе: втомленого, небритого, уже не схожого на того землянина, який колись тікав із квартири через балкон і думав, що найгірше в житті — це банк, секта й холодильник із характером.

Тепер у нього було вісім ключів до машини, що могла переписувати ймовірності, поцілунок із жінкою, яку здоровий глузд радив би обходити на швидкості світла, і Вальтер десь попереду, позаду або всередині кожної поганої новини.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/avtostopom-po-sonyachni-sistem-b453897?c=5032411