Частина VІІІ. Уран: планета, над якою всі жартують, але дарма

Уран був першим місцем у Сонячній системі, яке зустріло Макса Орлика не рекламою, не митницею і не погрозою смерті.

Він зустрів його мовчанням.

Після Землі, що продавала майбутнє в розстрочку, після Меркурія, де навіть спека мала трудовий контракт, після Венери з її парфумованими зрадами, Марса з революційною калюжею, Церери з кабаре серед уламків, Юпітера зі спонсорованими бурями й Сатурна, де щастя виставляли на аукціон поруч із сумлінням, мовчання Урана було підозрілим.

У космосі тиша рідко означає спокій.

Зазвичай вона означає, що пастка просто добре фінансована.

Уран висів попереду — блідо-блакитний, холодний, дивно нахилений, ніби планета колись почула дуже невдалий жарт і від сорому лягла набік. Його кільця були тонкими, темними, майже непомітними, як сліди від старих образ. Він не мав сатурніанської розкоші, юпітеріанської пихи чи венеріанського золотого лицемірства. Він був тихий. Далекий. Крижаний. І саме тому здавався небезпечнішим за всі попередні світи.

— Він дивний, — сказав Макс, стоячи біля ілюмінатора «Непристойної Надії».

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/avtostopom-po-sonyachni-sistem-b453897?c=5031412