Пам’ять світил, яких більше не існує - частина V

Мнемонічний пил: токсична ностальгія класу “люкс”

Ми повернулися на «Лиман-7» із саду обнулених сонць так, як повертаються після зустрічі з чимось, що не мало існувати: тихо, швидко і з дурним відчуттям провини, ніби ти випадково зазирнув у чужу шухляду, а там — твоя дата народження, написана чужим почерком.

... Читати далі »

Пам’ять світил, яких більше не існує - частина IV

Сад обнулених сонць і вивіска “Не турбувати”

Ми довго сперечалися, як назвати те, що з’явилося на небі після слів «ПАМ’ЯТАЙ» і «ПОВЕРНИ». Лея наполягала, що це артефакти інтерфейсу, який «переоцінив свою важливість». Марко називав це «доказом того, що історія не любить бути стиснутою без втр ... Читати далі »

Пам’ять світил, яких більше не існує - частина III

Неправильні сузір’я: коли небо провалило дедлайн

Після того, як ми витягли маяк із «музею» і зібрали його кістки на столі навігаційної, станція перестала бути просто станцією. Вона стала кімнатою очікування перед дверима, на яких не висіло таблички «вхід заборонено», бо таблички, як відомо, працюють тільки на тих, хто ще не з ... Читати далі »

Пам’ять світил, яких більше не існує - частина II

Кістки спектра і люди, які вміють читати дрібний шрифт

Сигнал не зникав. Він поводився як погана звичка цивілізації: якщо її не помічати, вона не ображається — вона закріплюється. Після першої ночі зі «світлом без джерела» я зробив те, що завжди роблять оператори, коли їхня реальність раптом починає писати їм інструкції: спробував поверну ... Читати далі »

Пам’ять світил, яких більше не існує - частина I

Світло без джерела (зате з звітністю)

Станція «Лиман-7» мала один талант, який я визнавав без заздрості: вона вміла старіти голосно. У молодих станцій старість — це легке скрипіння й примхи термостатів, у старих — це цілий хор металу, що коментує твоє життя в реальному часі: тут клацнуло, там простогнало, десь у вентиляційному тунелі ... Читати далі »

Пам’ять світил, яких більше не існує - пролог

Архів темного неба

Пакунок прийшов без урочистостей, як приходять найгірші новини: тихо, буденно, з такою ввічливістю, ніби Всесвіт — це контора, де тобі чемно усміхаються, поки вивозять твій корабель на штрафмайданчик. Кур’єр навіть не подивився мені в очі. Це була його професійна чеснота: не дивитися туди, де починаються питання, на які не хочеш ... Читати далі »

Міста, що блукають у туманностях - епілог

Туманність пам’ятає кроки

Я довго думав, що туманність — це місце, де все розчиняється. Де жоден слід не тримається, де навіть світло, здається, соромиться своєї яскравості й розмазується по порожнечі, як погано розтертий косметичний олівець на обличчі всесвіту. Я був певен: тут усе або губиться, або стає легендою. А легенди, як відомо, — це правда, як ... Читати далі »

Міста, що блукають у туманностях - частина X

Місто, що обирає небо

Тиша — найпідступніший інструмент. Вона не схожа на зброю, але ранить точніше. Вона не виглядає як маневр, але змінює траєкторію всього, що вміє рухатися. І найгірше — тиша легко стає звичкою. Спробуй один раз сховатися, вимкнувши себе, і потім ти почнеш думати, що це і є свобода: не бути помітним, не бути названим, не бути впізнаним ... Читати далі »

Міста, що блукають у туманностях - частина IX

Ключ із тиші

Після переходу в живу пітьму світ перестав бути схожим на світ. Так буває, коли ти виходиш із кімнати, де все було підписано, і потрапляєш у простір, де навіть двері соромляться мати назву. Тут не було звичних фарб туманності — неонів, перлів, молочних розливів. Тут усе здавалося приглушеним, ніби Всесвіт перемкнули в режим «ніч», а пу ... Читати далі »

Міста, що блукають у туманностях - частина VIII

Міграція крізь живу пітьму

Місто ніколи не спить. Воно лише інколи робить вигляд, що дрімає, аби хтось необережний вирішив: «О, можна розслабитися». У туманності це класичний спосіб перевірити, чи гість здатен померти без зайвих запитань.

Після «кварталу, якого не було» ми повернулися в тіло міста так, н ... Читати далі »